Музичний туристично-пізнавальний маршрут
Овчаренко Василь Іванович – артист і режисер Народився 1 грудня 1899 року у Драбові. В 1930 році зв'язав свою долю з театром. З 1930 по 1974 рік Овчаренко В.І. працював у Дніпропетровському українському музично-драматичному театрі ім.. Т.Г. Шевченка. Результатом його таланту стала низка чудових образів, втілених на сцені.. Це Гриць ("Ой не ходи Грицю"), Свічка ("Свіччене весілля") та інші. В.І. Овчаренко – народний артист України, лауреат Державної премії, режисер. В українській класиці В.І. Овчаренко зумів передати життя й побут народу, окриленість, красу людей і природи рідного краю.
Загребельний Павло Іванович – народний артист України Народився 22 червня 1934 років в с. Рождественське Драбівського району Черкаської області. Освіта. Київський інститут театрального мистецтва, акторський факультет (1961), режисерський факультет (1974), з 1961 р. - актор, 1974 - 1987 рр. - головний режисер Тернопільського української музично-драматичного театру. Ролі в театрі: Тарас Бульба (Т.Б.. Рильського і Тягна за Гоголем), Лаврін Запорожець („Незабутнє" Довженка). Андрій Соколов („Доля людини" за Шолоховим), Платон („Дикий Ангел" Коломійця) та інші; ролі в кіно: Кошовий Балабан („Чортова дюжина" 1969), Савка („Веселі жабокричі" 1970), вистави: „Борги наші" за Володарським (1974), „Брате мій" Верещак (1974), "Влада темряви" Л.Толстого (1984), „Роксолана" Г.Т.Загребельного (1985), „Маруся Богуславка" Старицького (1994) та інші. Народний артист України (1980), актор, режисер. З 1995 року Павло Іванович - професор Тернопільського експериментального інституту педагогічної освіти.
Коваль Михайло Дмитрович – заслужений працівник культури Указом Президента України від З лютого 2004 року майстрові народної творчості Михайлу Дмитровичу Ковалю присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури України"'.
М.Д. Коваль народився 21 листопада 1948 року у селі Великий Хутір. Після закінчення середньої школи трудову діяльність розпочав у 1966 році робітником на Черкаському заводі будівельних матеріалів. Потім з 1967 по 1969 роки проходив військову службу в Збройних Силах Радянського Союзу. Після демобілізації працював старшим піонервожатим Великохутірської 8-річної школи. А з 1970 по 1975 роки навчається в Київському державному інституті іноземних мов, після закінчення якого працював учителем іноземної мови Великохутірської середньої школи. За ініціативою Михайла Дмитровича в 1985 році при Великохутірському сільському будинку культури було організовано дитячий обрядово-фольклорний колектив "Дударик", керівником якого він і став. Ансамбль "Дударик" - неодноразовий переможець обласних фестивалів та конкурсів, учасник республіканської телепрограми "Пори року", а в 1998 році став переможцем на Міжнародному фестивалі традиційної народної культури "Покуть".
Як соліст-бандурист, Михайло Дмитрович став переможцем Міжнародного фестивалю народного мистецтва "Хортиця", присвяченого 500-річчю запорізького козацтва (1991 р.). Брав участь в урочистостях під час святкування кобзарського мистецтва, присвяченого 130-річчю перепоховання Т. Ґ. Шевченка у м. Каневі (1991 р.) та святкуванні 175-річчя (1989р.), 178-річчя (1992 р.), 180-річчя (1994 р.) від дня народження Т.Г Шевченка. Він є лауреатом Всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва "Дзвени, бандуро, в козацькім краї", присвяченого 400-річчю від дня народження Б. Хмельницького. У 1994 році став членом Всеукраїнської Спілки кобзарів, а в 1996 році - переможцем 1-го фестивалю "Світло Маркіяна", присвяченого 185-річчю з дня народження Маркіяна Шашкевича, що проходив у м. Львові.
В 1997 році новий успіх - перемога на 1-му обласному фестивалі мистецтв українського козацтва "Козацькому роду нема переводу". А ще через рік Михайло Дмитрович нагороджується відзнакою оргкомітету фольклорного солоспіву в номінації "Виконавець-дослідник пісенного фольклору" у м. Харкові.
В серпні 2003 року одну з пісень самобутнього Кобзаря з Великого Хутора було записано на європейський радіодиск "Всесвітня музика" та телепередачу з Черкас "Ранкова кава", а Всеукраїнська спілка кобзарів-бандуристів та об'єднання "Кобзарський цех" видали диск "Псалми та канти". У цьому ж році чарівний спів кобзаря почула Москва.
Михайло Дмитрович - учасник концерту, що проходив в Українському культурному центрі. Виступи… виступи… невтомна праця. Дійсно, це, напевне, його життєве кредо. По-іншому він не може. Не може жити без праці. І можна сміливо сказати що, це - майстер на всі руки. Чудово вишиває, майстерно моделює національні костюми, по-мистецькому творить гобелени та кройки, віртуозно плете брилі з соломи і не гірше маститих професіоналів кладе печі та груби.
У творчому доробку Михайла Дмитровича Коваля більше 20 особистих творів, як самодіяльного композитора. Завдяки його дослідженню пісенного фольклору Черкащини зібрано близько 200 пісень, відтворено деякі забуті народні звичаї та обряди.. Поза всяким сумнівом невтомна діяльність самодіяльного митця Коваля гранично сприяє відродженню української національної культури та духовності. Його праця вносить вагомий вклад у творчу скарбницю України, збагачує її новими здобутками.
Петриненко Діана Гнатівна – народна артистка Д.Г. Петриненко (дівоче прізвище Паливода) народилася 8 лютого 1930 року в селі Білоусівка Драбівського району Черкаської області. Закінчила Київське музичне училище, Київську консерваторію, а в 1961 році – аспірантуру. У 1950 – 1970-і роки на небокраї українського мистецтва в плеяді всесвітньовідомих співачок – Белли Руденко, Євгенії Мірошниченко – яскраво сяяла зірка дівчини з села Білоусівка Діани Петриненко. Приваблива, красива, з чарівною посмішкою вона часто з'являлася на телеекрані, у театрах і клубах, її дзвінкий сріблистий голос звучав повсюдно. Українська співачка гастролювала за кордоном, об'їздила весь СРСР, виконуючи народні пісні, романси, оперні арії…
Не забувала і свою "малу батьківщину" - Драбівщину, Черкащину - часто виступала з концертами. Д.Г. Петриненко виховала талановитого сина - співака, композитора, поета Тараса Петриненко. В 1972 році їй присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка, а в 1975 - почесне звання "Народна артистка СРСР". Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора... У сільській родині Паливодів усі співали: батько, мати, дядьки, діти, внуки... Усе життя, яким би воно не було в кого, - зі скупим щастям, з горем і важкою працею, з вічними людськими надіями, рідкими радощами і безжурним гумором - все впліталося в пісню, як квітка у вінок. То сивою горлицею билася вона в тузі, то гордим беркутом злітала попід хмари. Діані було десять років, коли почалася війна, і всі її страхіття й болі закарбувалися в душі на все життя. Коли збиралися в діда, співали чумацькі, гайдамацькі, ліричні пісні, я ж виводила різні голоси, - згадує Діана Гнатівна. - А бувало почую "Пішли діти у долину, знайшли батькову могилу" або "Думу" Платона Майбороди і починаю ридати, непідробний біль обценьками стискає серце, адже мого батька фашисти розстріляли в сорок першому році. У селі тоді співали самі жінки, чоловіків майже не було – загинули на фронті. Радувало те, що мій Тарасик, ще зовсім маленький (йому було всього три роки) вже підспівував другим голосом бабусям. А шлях до великого мистецтва Діані проклав її Іван Паливода - відомий нині педагог - музикознавець. Після Закінчення восьмого класу брат привів сестру прямо на засідання вокального відділення Київського музичного училища, де він навчався. І коли сільська дівчина виконала "Солов'я" Аляб'єва і "Ґандзю", її прийняли на навчання (хоча всі іспити вже закінчилися). Потім роки навчання в консерваторії, аспірантурі. Гастролі з капелою "Думка" 1955-1958 рр., копітка праця солістки Київської філармонії і поїздки з концертами по всьому Радянському Союзі, за кордон - Італія, Японія...
Про талант написано й мовлено багато, і все ж його природа її залишається для нас таємницею, перед якою маємо схилити з благоговінням голову. І як же багато умов і передумов потрібно для того, щоб "Дар Божий" засвітився всіма гранями, як відшліфований алмаз, щоб став він суспільною цінністю. Матінка - природа щедро наділила її голосом, артистичністю, привабливою зовнішністю. А от народним артистом, не за почесним званням, а за суттю й духом, Діана Петриненко зробила себе сама.
Творчість видатної співачки, пропагандистки народної і української пісні, шанувальники прекрасного добре знають і люблять. В її репертуарі - твори Кропивницького, Ревуцького, Кос-Анатольського, Мейтуса, Майбороди, Білаша. Говорять, що артист бере від життя лише нектар і що дорога його встелена пелюстками троянд. Так, музичне обдарування, голос - основне багатство митця. Вслухайтесь у їх звучання - вустами Діани Гнатівни і її сина Тараса Петриненка співає сама душа українського народу! А яка ліричність і поетична широта душі, яка світла пластика, який веселий струмінь і довершеність! Справою честі митця Діана Петриненко вважає збереження й пропаганду народної, оперної пісні, музичної культури свого народу і світу. В 1961 році Д. Г. Петриненко стає викладачем Київської консерваторії, а з 1981 - доцентом. Від природи і роду дістався жінці чудовий дар - розуміти прекрасне, жити ним, уміти передавати своє захоплення іншим. Нещодавно наша землячка відзначила 40 років педагогічно і 35 - творчої діяльності! Повчимося ж у роду Паливодів і Петриненків високого польоту, поваги до людської гідності й особистості - незалежно від рангів і соціальних сходинок, кількості дипломів і вчених ступенів. Бо ніхто й ніщо не перевершить вивірену часом і досвідом народну мудрість. І саме опанована розумом і душею енциклопедія народної мудрості, пісні любові і слава віків зробили Діану Петриненко тією, ким вона стала нині: народною артисткою, лауреатом Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, золотим голосом Черкащини і України, вічним педагогом і митцем від Бога.
|
