2018-11-21, 8:17 PM  
Ви увійшли як Гість | Група Гости | RSS      


Меню сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
 Мистецький туристично-пізнавальний маршрут
 
     Деркач І.Є. – народився 14 лютого 1940 року в селі Безпальче. Ще навчаючись у Безпальчівській школі, він багато малюнків робив олівцем, аквареллю, брався і за великі полотна олією. Після закінчення школи Іван Єгорович поступає на навчання до Московської художньої академії народної творчості, на відділ живопису. А потім закінчує Львівський поліграфічний інститут ім.. І. Федорова (відділ графіки), одержує спеціальність художника-графіка, оформлювача друкованої продукції. Довгий час працював в художній майстерні райцентру Драбів.
     Малював, малював... Всього в колекції І.Є. Деркача понад 400 робіт. Щорічно відбуваються виставки його картин у Драбові, Черкасах, Києві, Каневі, Сорочинцях, Новгород-Волинському. Навіть в США, Польщі, Чехії, Німеччині є полотна сільського художника І.Є. Деркача. Праця його відзначена багатьма нагородам.
     Лисенко І.І. - (14.09.1921 - 2.09.1997) - заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії ім. К. Білокур. Народився, проживав і помер у с. Золотоношка Драбівського району. Його творча спадщина як само­діяльного художника налічує понад 150 картин. Учасник багатьох республіканських виставок. Робота самодіяльного худож­ника, заслуженого майстра наро­дної творчості України Івана Івановича Лисенка із села Золо­тоношка '' Свято зими в Драбові " уміщена до Всесвітньої енциклопе­дії мистецтва, де зібрано найзнаменитіші твори самодіяльних худож­ників світу за останні 100 років. У житті Івана Івановича Лисенка із села з поетичною назвою Золотоношка факти його біографії найчастіше напрочуд дивно переплетені з селом і мистецтвом. На картонках, дощечках і полотнинах Івана Івановича оживало рідне село з неповторними краєвидами, вирували весілля й свята, зупинялися перед зором митця самовіддані воїни й орачі. Глибокий знавець народних традицій сільський художник передає на полотні своє від них захоплення. Вдумливі картини "Рано на Івана Купала", "Патріарх будівельників у селі Золотоношка", "Рушники баби Наталки", "Свято зими в Драбові", "Лелеки дитя принесли", "Щедрий вечір" принесли йому визнання, дипломи й лауреатство. Репродукція з його картин "Свято зими в Драбові", фотопортрет і коротенька біографічна довідка потрапили аж до "Всесвітньої енциклопедії примітивного мистецтва". Івану Івановичу Лисенку присвоєно почесне звання Заслужений майстер народної творчості України, присуджена Державна премія України імені Катерини Білокур. На його рахунку - три персональні виставки у Києві, остання з яких у серпні 1993 року викликала всезагальний інтерес. І.І.Лисенко - великий ентузіаст. Це він зібрав багатющу колекцію картин примітивників з Грузії, Прибалтики, Казахстану, Бєларусі, Молдови, Азербайджану, Сибіру... Є поетичні рядки, де говориться про те, що мистецтво - чи не найприродніше від усього на світі. Оскільки суть його - людська радість. Життя Івана Івановича Лисенка – прекрасний приклад самовідданого служіння людській радості, високим ідеалам, людяності, красі.
     Шаповал Іван Павлович – скульптор - народився в 1909 році в сім'ї селянина-бідняка. Навчаючись у Драбівській семирічці, Іванко, син селянина-бідняка, з села ІІавлівщина, виявив обдарованість до малювання і ліплення. Закінчив Одеський художній інститут, а потім - Київський художній інститут. Іван Павлович Шаповал був викладачем Київського художнього інституту. Вимогливий до себе, він принципово і вимогливо ставився до своїх учнів, прищеплював їм шанобливе ставлення до роботи з різцем, працелюбство, виховував у дусі поваги до класики вітчизняного мистецтва. Ще будучи студентом виконував замовлення для ряду культурно-освітніх закладів. Зокрема, вдало була вирішена композиція "Т. Шевченко і М. Щепкін", закуплена Міністерством культури УРСР для музею великого Кобзаря на його батьківщині. З великим натхненням і любов'ю майстер працював над портретними образами учасників Великої Вітчизняної війни. А зацікавила його ця тема ще у ті грізні роки. Скульптор великою майстерністю розкриває світлий внутрішній світ радянського воїна-визволителя, його патріотичні почуття, прагнення. Композиція '' Санітарка Герой Радянського Союзу М. Щербаченко " (1946), пам'ятник генералові армії Миколі Ватутіну в Харкові та інші захоплюють глибиною проникнення в психологію людини. Серед основних творів Івана Павловича Шаповала варто назвати портрети академіка М. Стражеска, художника І. Їжакевича, новатора М. Посмітного та інших. Хай ці твори не викликають сенсації, але вони глибоко засвідчують, що автор з любов'ю торкається земного, знаходить цікаве композиційне рішення, вміє наголосити на найголовніших деталях, усвідомлює свою роль у сучасному образотворчому мистецтві.
     Падалка І.І. – (1894-1937) Жорнокльови - розстріляний і реабілітований. Сьогодні, коли ми, наче дбайливі господарі, збираємо і вивчаємо все краще, що існувало в нашій історії та культурі, особливу увагу привертає безцінна спадщина "школи Михайла Бойчука", яка ознаменувала собою цілу епоху в українському та світовому образотворчому мистецтві, відкрила і ствердила імена Тимофія Бойчука, Оксани Павленко, Василя Седляра та багатьох інших.
     Особливе місце серед цієї славної когорти митців посідає Іван Падалка, творчість якого вражає глибиною задумів, справжнім народним колоритом, жанровим розмаїттям. Біографи І.І. Падалки цілком обґрунтовано звертають увагу на багатство його техніки. Художник залюбки працював у темпері, вдавався до олії, гуаші, туші. Полюбляв дереворит, володів літографією, різав на лінолеумі. Водночас своїм першим фахом митець не без підстав вважав монументальний живопис, в якому він зумів сказати своє, притаманне лише йому слово.         
     Народився Іван Іванович Падалка 15 листопада (27 за н.ст.) 1894 року в селі Жорнокльовах Золотонiського повіту на Полтавщинi (тепер Драбiвського району Черкаської областi) в сiм'ї селянина-середняка, вихiдця з козакiв, Iвана Григоровича та Дарiї Костянтинiвни Падалкiв в багатодітній селянській родині, яка складалася з 10 осіб: старший брат Кiндрат та сестри - Варвара, Ганна, Марiя, Настасiя, Христина та Уляна. Ті дев'ять з половиною десятин батькової землі не могли прогодувати численну хліборобську сім'ю Падалок. Тому діти з дитинства звикли до тяжкої, виснажливої праці, наймитували в панській економії, наймалися на роботу до цукроварні. Доглядати Івана в сім'ї було особливо нікому. А щоб якось забавити малого, йому замість іграшок давали крейду, якою він з задоволенням писав на печі по черені, помазаному жовтою глиною. Як згадує сестра художника Уляна Горбань, малювати Іван навчився раніше, ніж ходити. Батько — Іван Григорович Па­далка походив із козаків, був грамотною людиною, мати Дарія Костянтинівна свято дотримувалася народних звичаїв, любила на­родну пісню, привчала своїх дітей шанувати старших, бачити красу праці, бути справедливими до людей.
     На кінець XIX століття село Жорнокльови мало 218 господарств, мало свій православний приход та церковноприходську школу. Як не було сутужно з селян­ськими достатками, але батьки посилали своїх дітей на навчання до церковноприходської школи. Тож початкову освіту І.І. Падалка отримав в церковно-приходській школі. 1907-1909 роках вiн навчався в Нехайкiвському двокласному училищi. Малювати Іван почав іще змалечку. Сестри його уміли добре вишивати, то часто Іванові малюнки-орнаменти ставали їм у пригоді. Його природний дар до малювання не залишився непоміченим. Вчитель не раз радив батькові віддати хлопця на навчання до художньої школи. Та матеріальне становище сім'ї не давало можливості про це навіть мріяти. І все ж доля усміхнулася Іванові. Зачарований талантом юнака місцевий поміщик Лісаневич поклопотався за нього. Отримана від земства стипендія гарантувала сину селянина навчання в Миргородській художньо-промисловій школі імені М.Гоголя. Тут на формування його професiйної майстерностi великий вплив зробив викладач О.Г. Сластiон, відомий як один із перших ілюстраторів Шевченкового «Кобзаря». Учився Іван Падалка з великою охотою, був стипендiатом, часто одержував пiдвищену стипендiю. Його премiювали i за художнi вироби, якi експонувалися на виставках Миргородської школи. Адмiнiстрацiя школи всiм учням ставила його в приклад. I раптом зразковий учень виявився бунтiвником, революцiонером, атеїстом. Він допомагав органiзовувати виступи учнiв проти адмiнiстрацiї i окремих педагогiв, читав серед товаришiв українську газету "Рада". В листопадi 1911 року учнi оголосили страйк. Бiльшiсть з них одержувала низьку стипендiю i зазнавала утискiв та знущань. Серед органiзаторiв страйку був i Падалка.
     1912 року учнi школи, або як їх називали "гоголяни", влаштували демонстрацiю на честь свята Першого травня. Вони вийшли з червоними прапорами, спiвали революцiйнi пiснi i виголошували заклики: "Геть царя!", "Волю - народовi!". Наприкiнцi цього року за революцiйну дiяльнiсть Iвана Падалку виключили з училища. Але директор А.Кир'яков боявся, щоб у верхах не дiзналися про поширення крамольних iдей серед його пiдопiчних i оформив документи, як виключення за атеїзм i неповажне ставлення до духовної особи. Падалка подався до Полтави, де пiвроку працював при Полтавському етнографiчному музеї, виготовляючи копiї українських килимiв для ткацької майстернi Ханенкiв на Київщинi. Зароблені гроші, а також допомога батьків дозволили йому продовжити навчання у Київській художній школі, до якої він був зарахований у вересні 1913 року. Ось як характеризує цей період свого життя сам художник: "Маючи невелику допомогу від батьків (для цього було продано частину землі), а також від товаришів, які були вже на посадах, я пробув у школі до 1917 року. Навчався старанно, під час роботи в школі за свої успіхи в мистецькій роботі я одержав дві "похвали совета", а також був переведений з самого молодшого натюрморта до портретного класу, що рахувалося вищою нагородою. Iван Iванович згадував: "За час перебування в училищi брав участь у всiх звiтних виставках училища, а також виставлявся поза училищем з групою молодих художникiв пiд назвою "Вiнець", що свого часу вiдзначалося у мiсцевiй пресi".
     Високу активність виявив І. І. Падалка при організації учнівської виставки в лютому 1915 р, подавши на неї 13 своїх робіт. Серед них ілюстрації до казок, творів Т.Г. Шевченка: ескіз килима та етюди. Навчаючись в училищi, Падалка захоплюється графiкою, малює iлюстрацiї до дитячих книжок, виконує iншi графiчнi та живописнi роботи. На канiкули, як правило, їде до Полтави i працює при кустарних майстернях Полтавського губернського земства як конструктор-малювальник українських меблiв. Революційні події 1917 року не були байдужними й для молодого художника Івана Падалки. "Перед початком революції І9І7 року,— пише він у автобіогра­фії,— я вже закінчив загальну середню освіту і по фаху був уже півтора року в натуркласі. Початок революції захопив усе своєю могутньою хвилею, і, звичайно, нудні заняття в школі були за­лишені". В ці часи я працював у студентській міліції, яка тоді була наспіх організована, як керівник відділу, а також брав участь в інших громадських організованих виступах.
     В кінці 1917 року закiнчує училище i вступає до Української академії мистецтв, яка тоді була організована в Києві, до майстерні відомого вже на той час художника Михайла Львовича Бойчука, де й працював до 1920 року». Михайло Львович Бойчук того року щойно повернувся до Києва із сибірського заслання з давньою мрією: створити школу монумен­тального живопису, який би служив широким народним масам. Iван Падалка підключається до діяльності М. Бойчука, навчання в Академiї мiцно поєднує з роботою: бере участь у створенні цілого ряду творів монументального живопису, що стали визначним явищем в історії українського образотворчого мистецтва, оформлює святкові колони до революцiйних свят, агiтпаропливи та агiтвагони, клуби, примiщення. Цікавою за задумом стала робота по оздобленню Київського оперного театру декоративними та тематичними панно до Всеукраїнського з'їзду волосних виконавчих комітетів, здійснена в 1919 році колективом художників у складі М.Л. і Т.Л. Бойчуків, С. Г. Колоса, І. І. Падалки та інших.
     На думку фахівців, це була перша за своїм масштабом спроба здійснення засобами живопису монументальної пропаганди на Україні. Українські народні мотиви простежуються і в графічних роботах І.І. Падалки цього періоду. В зв'язку з цим привертають увагу зокрема його спільно виконані з Т.Л. Бойчуком ілюстрації до збiрки "Казки", яка вийшла 1918 року, дитячої збiрки "Барвiнок", а в дев'ятнадцятому—двадцятому роках — Шевченків «Кобзар».У мистецтвознавчі хрестоматії увійшла також інша не менш визначна праця по розпису Луцьких казарм у Києві 1919 року, де виконує великі за розміром стінні розписи на військову тематику, з ініціативи Народного комісара України у військово-морських справах М.І. Подвойського. Розписи клеєвими фарбами, виконані І.І. Падалкою ("Їдуть на роботу"), Т.Л. Бойчуком ("Селянин веде коня") та іншими, були надзвичайно близькими до народного живопису, асоціювали з відомими творами українського мистецтва: портретами, стародруками, народними картинами, фресками. Бригада молодих художникiв - студентiв Української академії мистецтв пiд керiвництвом професора М.Бойчука - виконала 14 величезних картин. Серед найактивнiших учасникiв бригади - Тимофiй Бойчук, Iван Падалка, Василь Седляр, Оксана Павленко. Після закінчення навчання в художній академії Іван Падалка їде за направленням у Миргородський художньо-керамiчний технiкум iменi М.В. Гоголя, де він колись навчався й звідки його вигнали за протиурядові виступи. Викладає керамiчне малювання, живопис. Одночасно (за сумiсництвом) завiдує майстернею художнiх iграшок при мiсцевому кустопромi. Молодий художник i педагог уже в першi мiсяцi завойовує авторитет i повагу серед учнiв технiку. I коли 1922 року Падалка перейшов працювати в Межигiрський художньо-керамiчний технiкум, то разом з ним до Межигiр'я під Києвом, перейшло п'ятнадцять його учнiв. У Межигiр'ї Падалка викладає той самий предмет, крiм цього, очолює керамiчнi майстернi як старший керiвник. Його обирають секретарем правлiння колективу, а в сiчнi 1923 року - головою мiсцевого комiтету профспiлки. Праця в Межигір'ї протягом 1921-1925 років стала одним з найбільш плідних періодів в житті і творчості І.І. Падалки.
     Окрім численних декоративних робіт, гравюр, художником разом з іншими учнями М.Л. Бойчука було здійснено оформлення павільйону України на Всеукраїнській сільськогосподарській виставці 1923 р. у Москві. Монументально-декоративні композиції розкривали тему єднання робітничого класу і селянства. У формуванні позиції митця, його творчого кредо важливу роль відігравала діяльність Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), заснованої у 1925 році. Вона об'єднувала митців різноманітних напрямків і творчих уподобань. До складу АРМУ входили такі відомі майстри, як М.Л. Бойчук, В.Ф. Седляр, М.П. Глущенко та багато інших. АРМУ органiзувала кiлька художнiх виставок, у яких брали участь художники Української, Росiйської, Бiлоруської, Вiрменської i Грузинської республiк. Протягом тривалого часу діяльність АРМУ оцінювалась односторонньо, через призму притаманних їй суперечностей. Разом з тим не можна заперечувати, що ця мистецька організація сприяла консолідації творчих сил, дальшому розвитку і збагаченню українського образотворчого мистецтва.
     У січні 1925 року Івана Падалку переводять працювати в Хар­ківський художній технікум, який скоро перетворено у художньо-промисловий інститут. Тут він пропрацював до 1934 року. У 1933-1935 роках Падалка брав участь в розписах Червонозаводського театру в Харковi - найбiльшого монументального комплексу на Українi (розмiр кожної фрески - вiд 20 до 40 квадратних метрiв). Роботу виконувала група художникiв-бойчукiстiв: Михайло Бойчук - фреска "Свято врожаю", Василь Седляр - "Iндустрiалiзацiя", Iван Падалка - "Вiдпочинок", Оксана Павленко - "Фiзкультура i спорт". Художникам доводилось працювати в тяжких умовах. Про це згадує Оксана Павленко: "Будинок був ще не готовий, вiкна не вставленi, проте ми жили в ньому - в тих примiщеннях, де мали бути роздягальнi, гримернi. Навеснi i восени було дуже холодно, вогко, протяги дикi - страшенно тяжко було це робити, та ще й темно: - от я очi свої там i залишила." А з 1934 по 1936 рік він професор живопису в Київському художньому інституті. Пiсля переведення на роботу до Київського художнього iнституту Падалка не одержав помешкання i його сім'я тимчасово залишилася жити в Харковi. Йому обiцяють незабаром дати квартиру, i вiн мрiє про тi щасливi хвилини, коли вся сім'я буде разом. Але мрiя не здійснюється.
     Життя І.І. Падалки обірвалося на високій ноті, у самому розквіті сил. Криваві 30 – і роки XX століття – це час абсолютної монополії комуністів на владу. Час тоталітаризму, всеохоплюючого контролю держави над всіма сферами людської діяльності. В умовах сталінської політики "загальної уніфікації" будь-яке інакомислення, навіть у мистецтві, будь-яка національна самобутність розглядалися як серйозні ідеологічні збочення. Жителі Нехайок згадували, що Падалка часто приїздив на свою батьківщину. Цікава розмова відбулась між ним і селянами, які запитали Івана Івановича про те, що таке комунізм. На що він відповів з гумором: «Це як приблудна собака, яку звідусіль гонять, а вона повертається». Можливо таке йому пробачили в 1920 році, а в 1937 – згадали. Це був час коли потрібно було поставити «на коліна» українську інтелігенцію. Тому органи НКВС «викривали» контреволюційні організації які буцімто хотіли повалити радянську владу. Ну, а членами цих організацій «становились» люди неугідні існуючому більшовицькому режиму. Що ж обурювало та викликало ненависть в творах бойчукістів. В першу чергу це національні мотиви. Їх звинувачували в націоналізмі, формалізмі. З погляду на це передбачити долю М.Л. Бойчука і його найближчих учнів було не важко, вони зазнали репресій, частина розстріляні: в 1937 році — Іван Падалка, в 1938 році—Василь Седляр, в 1939 році Михайло Бойчук та Софія Нелепинська...
     30 вересня 1936 року Івана Івановича Падалку арештовано як «ворога народу». Слідчий НКВС Грушевський сфабрикував документи, інкримінувавши професору живопису Івану Падалці участь в контрреволюційній націоналістичній організації. Адже слова «Україна», «національне українське мистецтво», «основи народного українського мистецтва» та інші, на що в своїх лекціях і розмовах наголошував професор живопису були в той час неприпустимі. До 10 жовтня, незважаючи на безперервну обробку досвідчених слідчих, він мужньо тримався на допитах, заперечував всі надумані звинувачення. Потім не витримав. Зламався. Розчавлений морально і фізично, підписував не читаючи все, що підносили йому слідчі. Не думав про майбутнє, впевнений в тому, що життя скінчилось. Були конфiскованi всi його творчi роботи, рукописи, щоденники, листування, документи, фотографiї.
     13 липня 1937 року Військова Колегія Верховного Суду СРСР засудила І.І. Падалку як "учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставив за мету відторгнення України від СРСР та реставрацію капіталізму" до вищої міри покарання - розстрілу. В той же день вирок було виконаний. Рабів й співучасників злочину не минала й не мине кара: слідчий Грушевський у 1938 році був арештований і роз­стріляний. Після розстрілу І. Падалки арештовують і його дружину Марію Яківну й без суду висилають на Колиму, а сина — в дитячу колонію у Куйбишеві, де його доля загубилася. Через 21 рік повернулася Марія Яківна із заслан­ня, шукала сина, та не знайшла. І досі надіється, що знайде. 1 лютого 1958 року Військова Колегія Верховного Суду СРСР знову повертається до справи І.І. Падалки і визнає її від початку до кінця сфальсифікованою працівниками органів НКВС. Художника буде повністю реабілітовано. Добре ім'я повернеться і до дружини І.І. Падалки - Марії Яківни Пасько, що за постановою особливої Наради при НКВС СРСР в 1937-1945 роках як "соціально-небезпечний елемент" відбувала покарання далеко від рідної домівки.
     Творчiсть Падалки стала вiдомою за межами Радянської України. Його роботи експонувалися не тiльки на численних республiканських, всесоюзних, а й на мiжнародних виставках. Досить сказати, що картини Івана Падалки, починаючи з кін­ця двадцятих років, побували майже в усіх великих містах Радян­ського Союзу: Києві, Харкові, Одесі, Тбілісі, Єревані, Москві, Ленін­граді, а також у країнах Європи та Африки: Німеччині, Англії, Фран­ції, Єгипті, Польщі, Італії, Швейцарії, Австрії й інших. У тi роки практикувався продаж художнiх творiв з виставок. Газета "Комунiст" 19 травня 1930 року з приводу цього писала: "Нещодавно вiдбулася в Стокгольмi велика виставка радянського мистецтва. З українського вiддiлу майже всi експонати розпродано, в тiм числi графiчнi твори Касiяна, Падалки, Довгаля, Налепинської-Бойчук та iнших."
    Твори Падалки зберiгаються в зарубiжних музеях. Найбiльше зiбрання - в державному музеї українського образотворчого мистецтва (Київ), в державному архiвi-музеї лiтератури i мистецтва УРСР. Але ж багато, особливо монументальних, не збереглося. Художник залишив велику творчу спадщину. Добре вiдомi його живописнi твори: "Атака червоної кiнноти", "Фотограф на селi", "Натюрморт", портрет Валер'яна Полiщука, портрет Василя Седляра, портрет Марiї Пасько (дружини), портрет селянина, портрет дитини, жiночi портрети, "Циганка", автопортрет, "Змагання шахтарiв". Про його закоханiсть у рiдну природу, в людей свiдчать твори: "Збирають баклажани", "У колгоспному саду", "Сiножать", "Молочницi", декоративне панно "Весна". Багато працював i в жанрi графiки, зокрема iлюстрував "Слово о полку Iгоревiм", "Народжується мiсто" О.Копиленка, "Легенди Татр" К.Тетмайєра, "Пригоди Гекльберi Фiнна" Марка Твена, "Черниця", "Небiж Рамо", "Жак - фаталiст i його пан" Денi Дiдро, "Кобзар" Т.Шевченка, "Енеїду" I.Котляревського, був автором обкладинок до творiв I.Франка, I.Нечуя-Левицького, В.Короленка, Ю.Смолича, Майка Йогансена, Бомарше, О.Досвiтнього, С.Таранущенка, В.Вражливого, П.Усенка, Соколовського, Л.Квiтко, П.Барто, П.Воронiна та iнших.
      У технiцi гравюри на деревi художник виконав портрети Петра Панча, Григорiя Сковороди, твори "Будинок Держпрому в Харковi", "Повстанцi", "Червона кiннота", "Селянки", "На пристанi", "Танець "Яблучко", серiю "Днiпрельстан" та багато iнших. У галузi українського декоративно-ужиткового мистецтва I. Падалка опирався на народнi традицiї. За його малюнками виготовлялися декоративнi тарiлки, тематичнi килими. Падалка писав вiршi, але їх не публiкував, частина збереглася лише в пам'ятi його дружини, а всi рукописи загинули. Він також вивчав i дослiджував художню спадщину Т.Г. Шевченка, написав статтю "Тарас Шевченко - художник", яка була надрукована в журналi "Нове мистецтво" (1926, ч. 10). Чи не перший вiн побачив у живописi Шевченка направленiсть у майбутнє, новаторство, нацiональну основу.

Годинник      

Пошук

Календар       

«  Листопад 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Оголошення       


Copyright MyCorp © 2018

Зробити безкоштовний сайт з uCoz