Краєзнавчий
туристично-пізнавальний маршрут
"Сторінки історії, доблесті, слави і пам'яті Драбівщини"
Городинець Іван Сергійович – заслужений учитель України. (Безпальче)
Будь-який народ неможливий без національної інтелігенції. Нині Україна стоїть перед серйознішою проблемою: де її взяти. Просто людей з вищою освітою в нас удосталь. Однак першорядне покликання інтелігента - не розумова праця у виробничому смислі, його функція - бути інструментом самосвідомості нації. Саме таким справжнім інтелігентом старого гатунку і нового часу є Іван Сергійович Городинець з села Безпальче Драбівського району. Герої його пошуків, знахідок - люди, їх доля, життя, стародавні документи, фотознімки...
І.С. Городинець народився 1927 року в козацькому селі Безпальче. Життя його вклалося в найстрашніші "соціальні експерименти" XX століття. Воював, учителював, закладаючи підвалини української інтелігенції нового часу. Він прийшов, щоб сіяти Добро, Розум. Мудрість...
Працюючи вчителем історії Безпальчівської школи, Іван Сергійович створив чудовий музей Бойової і Трудової слави. Десятки ветеранів війни, педагогів, ентузіастів під його керівництвом брали участь у створенні експозиції залів, присвячених громадянській і Великій Вітчизняній війні. Особисті речі, газети і листівки, фотознімки, бойові нагороди – все це стало цінним надбанням музею.
Іван Сергійович провів велику роз'яснювальну роботу серед населення села і району, неодноразово звертався по місцевому радіо до земляків з проханням передати реліквії на зберігання.
22 лютого 1976 року в селі Безпальче було відкрито музей на громадських засадах. І не одна гаряча сльоза скотилася з очей земляків, які втратили рідних і близьких на фронтах війн. І не одне слово вдячності пролунало на адресу сільського вчителя, який увіковічив незгасну пам'ять людську, розкрив багату історію рідного краю.
Понад 50 років збирає І.С. Городинець матеріали села, району, області. Достовірність їх підтверджується державними архівами міст Києва, Харкова, Полтави, Черкас, Подольська. Безліч раз він відвідав державні бібліотеки та державні музеї і архіви.
- Пошук - це завжди добре, особливо, якщо він надихається великою метою, - переконаний краєзнавець І.С. Городинець. Адже відвідувачам музею треба показувати не тільки пошуки, а й певні знахідки.
А таких знахідок у невтомного ентузіаста десятки, сотні… Серед них стародавні монети, унікальні пам'ятки. Завдяки його зусиллям музей стає краєзнавчим. Вже перші відвідувачі помітили оригінальність і багатство історико-етнографічних інтер'єрів. В експозиції і фондах налічується тисячі одиниць зберігання. У своїх пошуках і знахідках Іван Сергійович намагається дійти до слухача, глядача, захопивши його душу, створити емоційно наповнені образи й висловити в них свої почуття та настрої. Він шукає і знаходить важливі сторінки життя села і земляків.
І.С. Городинець - автор книг ''Український художник І.І. Падалка" (1992 р.) та "Книга Пам'яті села Безпальче" (1994 р.) Трудовий стаж 50 років і 27 років очолює на громадських засадах сільський краєзнавчий музей. І.С. Городинець нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, "Знак Пошани" та 10 медалями. В 1977 році відзначено його значком "Відмінник народної освіти", а в 1985 році педагогу Городинцю присвоєно почесне звання "Заслужений учитель". 76-річного ветерана війни і праці нагороджено орденом України "За мужність".
Про нього не писати - співати треба. Знаю що ерудовану високо-інтелігентну Людину з великої літери не один десяток років і дивуюся: такий же молодий і гарний, активний і енергійний.
Справді енциклопедичні знання з історії України, області, району, села має вчитель-ветеран, краєзнавець Іван Сергійович Городинець, - говорить начальник відділу освіти, депутат обласної ради Олександр Снітко. - Його статті з цікавістю читає вже не одне покоління земляків. Це гордість інтелігенції району.
З людьми і для людей живе Заслужений учитель, невтомний краєзнавець І.С. Городинець, який свою долю творить добрими, святими справами, ніколи не шукає легких шляхів.
Романюк Василь Григорович – Герой Радянського Союзу. (Драбів)
Народився 30 січня 1910 року в селищі Драбів Черкаської області. Він здійснив 3475 стрибків з парашутом, установив 18 снігових рекордів. - 1945 року першим у світі здійснив затяжний стрибок зі стратосфери. - Помер В. Г. Ромашок у 1993 році. Вічна пам'ять і слава Герою! ...
Василь Григорович Романюк - Герой Радянського Союзу, полковник, заслужений майстер спорту, якого називали парашутистом світу №1, чию звитягу відзначено багатьма нагородами, в тому числі двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни, двома орденами Червоної Зірки. Ось шлях життя колишнього спартаківця, українця з райцентру Драбів.
Його ім'я стало відомим в усьому світі. Його мужність і висока майстерність принесли нашій Вітчизні не один світовий рекорд.
Тепер для нас всіх стало звичайним, коли людина, космічні апарати з неба спускаються на Землю за допомогою парашута. Але ж хтось повинен був першим випробувати придатність парашута. Як відомо, ідею безпечного спуску теоретично обґрунтував (1495 р.) Леонардо да Вінчі. Вперше на парашуті спустився (1797 р.) з повітряної кулі повітроплавець Ж. Гарнерен з Франції. А перший у світі авіаційний ранцевий парашут створив (1911 р.) росіянин Г. Є. Котельников. І українець В. Г. Романюк одним з перших в СРСР став їх випробовувати. Стрибав з різних типів літаків, планерів, аеростатів, стрибав вдень, вночі, на землю і у воду, з бриючого польоту і з стратосфери. Він здійснив 3475 стрибків з парашутом. На той час це був світовий рекорд.
Народився Вася Романюк у сім'ї робітника. Родина була велика: 5 дочок і 3 сини. Навчався Вася у Драбівській семирічній школі, де учителював відомий український письменник С. В. Васильченко.
В 1931 році курсант Василь Романюк склав всі іспити і був направлений в армію командиром взводу. А в 1933 році його було відряджено в Оренбурзьке авіаційне училище. Там він уперше зробив стрибок з парашутом.
Незабаром Василь Романюк став інструктором парашутного спорту, а через деякий час був призначений на роботу в один із великих дослідних центрів авіації.
Дуже відповідальне завдання виконував Василь Григорович при випробувані парашутів, призначених для затяжних стрибків. При цьому він не раз піддавався небезпеці – більше 30 разів йому доводилось користуватись запасним парашутом.
У роки Другої світової війни В. Г. Романюк брав участь у підготовці офіцерів-десантників та бойових операціях.
Після війни, закінчивши військово-повітряну академію, В.Г. Романюк знову стає випробувачем парашутів. Відважний парашутист багато зробив для того, щоб льотчики в польотах на реактивних літаках на випадок необхідності могли скористатись парашутами. Одним із перших Романюк почав робити стрибки з парашутом методом катапультування.
Василю Григоровичу також належить ряд світових рекордів з парашутного спорту. Одним із найвизначніших був стрибок і стратосфери з затримкою розкриття парашута. Це нове видатне досягнення було здійснено 25 вересня 1945 року.
2 вересня 1959 року увійшло визначною датою в історію світового парашутного спорту. Відважний випробувач парашутів полковник Романюк здійснив ЗООО-й стрибок. Три тисячі стрибків з парашутом - це був своєрідний рекорд. Жодна людина земної кулі на той час не мала такої кількості стрибків.
28 років життя віддав Василь Григорович Романюк парашутному спорту. Він випробував більше ста конструкцій парашутів, різноманітні прилади, авіаційне обладнання і спорядження, не раз катапультувався.
У зарубіжній пресі в той час з'явились дві цифри: "12 із 13". Що це за цифри? За всю історію парашутизму тільки 13 спортсменів носили значок "2000".
В. Г. Романюк же здійснив 3475 стрибків, більшість яких були експериментальними.
Степаненко Іван Никифорович – Герой Радянського Союзу
(13.04.1920 р., с. Нехайки Драбівського району) – військовий льотчик, генерал-майор авіації (1958), заслужений військовий льотчик СРСР (з 1966), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945).
Під час Великої Вітчизняної війни льотчик-винищувач Степаненко здійснив 414 бойових вильотів, особисто збив 33 фашистські літаки. Окрім двох Золотих Зірок Героя, нашого земляка народжено багатьма медалями і орденами, зокрема: орденами Червоної Зірки, Червоного І Прапора, Вітчизняної війни. У 1949 році І. Н. Степаненко закінчив Військову академію ім. М. II Фрунзе, в 1957 - Академію Генерального Штабу, працював на командних посадах у Військово - Повітряних Силах. З 1976 р. - у запасі. На батьківщині встановлено бронзовий бюст героя.
82 роки тому в селянській родині народився син Іван (майбутній двічі Герой). Батько Никифор Денисович і мати Парасковія Дмитрівна, які стали вдівцями, вже мали від перших шлюбів трьох дітей: у батька було два сини - Іван і Тимофій, у матері - дочка Варвара. Прогодувати таку сім'ю було нелегко. Никифор Денисович був закоханий у коней. Служив у кавалерії. Тож повернувся з громадянської війни на кобилі – рисачці, яку звали Олена. Стала зростати сім'я. Поповнилась Катериною, Мариною, Марусею. Семеро дітей і Іван був наймолодшим. Тож на десяти гектарах родина трудилася від зорі до зорі. Найприємнішим для мого покоління було проїхатись На батьківському чи колгоспному коні, скупати його у ставку в тихе надвечір'я, потім податися в нічне пастухування, де казка, перемішувалась з бувальщиною, до світання відганяла, здавалось, найсолодші сни, - мрійливо згадує Іван Никифорович - і нині ввижаються коні гніді, вороні, сірі... Дива! Летиш, стиснувши босими п'ятками Гнідка чи Лиска, вхопившись за гриву, вимахуєш кривою палицею, ніби шаблюкою, а у вухах аж свище. Мчить кінь лугом. Грудям лоскотно й млосно - ніби живеш у повітрі, а тоді радісно, й трохи легко. А голодомор 33-го забрав життя в батька, матері, брата Тимофія, сестричок Марини, Марусі, Катерини. Найстарший Іван поїхав у місто Каменське (нині Дніпродзержинськ). "Влаштуюсь на заводі, можливо допоможу і вам", - сказав на прощання. Залишився найменший Іван з старшою сестрою Варварою. - Серед нас, сільських хлопчаків, Ваня (після смерті батька, матері і рідних) був найбіднішим, - згадують односельчани. - Завжди ходив у латаних-перелатаних штанях. Але як він любив коней, а потім тільки й марив літаками. Разом з Григорієм Мусієнком зробили модель дерев'яного літака, захопили цим не тільки багатьох хлопчаків, а й учителів. В селі виросла ціла плеяда моделей аеропланів. Але шлях до мети у сільського юнака ще був далеким. Восени 1938 року старший брат таки забрав молодшого в місто. Спочатку трудився учнем слюсаря на Дніпродзержинському вагонобудівному заводі. Юнак впевнено оволодівав професією. Став слюсарем. А мрія брала своє. Слюсар Степаненко стає учльотом міського аероклубу. Здібний і жадібний до знань, він вчився тільки на "відмінно".
З пристрастю засвоював усі тонкощі пілотування і незабаром почав водити машину вже самостійно. Навчався у Качинській військовій школі пілотів. Випускні екзамени здав тоді, як у небі з'явились літаки німецько-фашистських загарбників. Уперше віч-на-віч з ворогом зустрівся Іван Степаненко у червні 1942 року. Тоді відкрив й рахунок збитих ним ворожих літаків. Лише один виліт у фронтове небо, під ворожим вогнем, участь лише в одній єдиній атаці можна назвати подвигом. А Степаненко за роки війни здійснив 414 бойових вильотів, особисто збив 33 фашистських літаки. Під час таких атак від льотчика вимагалося напруження всіх фізичних і моральних сил, вміння бездоганно володіти потужною технікою, кмітливість, стійкість. На Брянському фронті лише у червні 1942 року льотчик-винищувач Степаненко взяв участь майже в 100 бойових вильотах, збив два літаки противника у групових боях і одного особисто, за що був нагороджений першим бойовим орденом Червоної Зірки.
В одному з боїв над Волгою у вересні 1942 року І. Н. Степаненко прикрив свого товариша на пошкодженому літаку. В цьому бою він збив "Ме-109", але і сам був тяжко поранений. Вибиваючись із сил, хоробрий пілот посадив літак у розташуванні наших військ. Після одужання Іван Степаненко знову охороняє сталінградське небо. В одному з боїв його було поранено. Незабаром груди відважного воїна прикрасили ще бойові відзнаки: ордени Червоного Прапора і Вітчизняної війни II ступеня. На його рахунку було вже 7 збитих літаків противника. Після боїв над Кубанню Іван Никифорович Степаненко взяв участь у визволенні Брянщини. У серпні 1943 року він здійснив новий бойовий подвиг. Прикриваючи наші наземні війська в районі Мощеного (Брянський фронт), сім літаків "ЯК-9" під командуванням Степаненка зустріли майже шістдесят ворожих бомбардувальників "Хе-121" і "Ю-88".
Сміливість і рішучість радянських льотчиків внесли розлад у ворожі ряди і фашисти були змушені безладно скинути бойовий вантаж на територію, зайняту своїми військами. В цьому бою групою Степаненка було знищено п'ять літаків противника, два з яких збив особисто Іван Никифорович. На 2-му Прибалтійському фронті, куди незабаром передислокувалася частина, за Степаненком закріпилася слава кращого розвідника-винищувача авіакорпусу. Лише за рік бойових дій на 2-му Прибалтійському фронті ескадрилья Степаненка здійснила 893 бойових вильоти, взяла участь у п'ятдесяти повітряних боях, збила 40 літаків противника. На початку 1944 року на рахунку українського пілота І. Н. Степаненка було вже 232 бойові вильоти, 14 літаків ворога збитих особисто і 8-у групових боях. За ці високі подвиги йому присвоєно звання Героя. Яка ж то була радість - схвильовано мовить Іван . Никифорович, - та ще й в день народження, 13 квітня сповнилось 24 роки. Цього ж року одружився з Тетяною Аркадіївною. З початком 1945 року майор Степаненко здійснив 414 бойових вильотів, особисто збив 33 фашистських літаків. Його вдруге було нагороджено Золотою Зіркою Героя. У 1949 році він закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе, а в 1957 році - Академію Генерального штабу Збройних Сил СРСР. Працював на відповідальних командних посадах у Військово-Повітряних Силах СРСР. У 1966 році І Н. Степаненку присвоєно почесне звання "Заслужений військовий льотчик СРСР. Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора та багатьма іншими орденами, медалями. Жителі села Нехайки гордяться своїм уславленим соколом - першим генералом села. Його життя - достойне наслідування нашій молоді. Саме за його прикладом понад двадцять земляків стали авіаторами.
На батьківщині двічі Героя Радянського Союзу І. Н. Степаненка встановлено його погруддя, відкрито монумент Слави на честь земляків-авіаторів. 82 роки - це підсумок прожитих літ, аналіз здійсненого, оцінка всього, на що спромігся в житті! Часто прославлений генерал навідується в рідне село, місяцями проживає в ньому. Гарно на подвір'ї генерала. Ошатний будинок збудували і подарували своєму знатному земляку вдячні трудівники села Нехайки. Одним словом, і хата, і садок, що розташувалися в мальовничому куточку за околицею села. І в оселі, і на пасіці, і в квітнику, садочку, городі - всюди порядок, чистота. Видно люблять господарі землю, село. Але його робочий день і досі ненормований, хоч здоров'я вже не те... Важко знайти бодай єдину сторінку громадського життя рідного села, де не було б його автографів. Багато зробив для нього двічі Герой І. Н. Степаненко. І дорога з твердим покриттям від райцентру однією з перших пролягла до Нехайок, і Будинок культури, і торговий центр, і двоповерхова середня школа, і дитяча дошкільна установа - багато в чому іншому допомогла землякам і нині допомагає знатна людина в країні.
Жагала Віктор Макарович - Герой Радянського Союзу
(1911 р. – 18.02.1987 р.) (станція Драбово-Барятинська) Збурунений катерами й плотами сивий Славутич котив на південь холодні білувато-пінисті хвилі. Здавалось, що і йому передавалось хвилювання й неспокій людей, які переправлялися на правий берег. "Швидше, швидше", - підгонила бійців стривожена ріка. Та гвардійці й без цього добре розуміли, що треба поспішати, треба до світанку подолати водний рубіж. О шостій годині ранку колишня третя гвардійська легка артилерійська бригада резерву Головного командування у повному складі була на західному березі Дніпра і разом з частинами 18-го стрілецького корпусу перейшла в наступ. Стрімким маршем гвардійці прорвали оборону противника і захопили плацдарм у районі населених пунктів Строшибов, Губін. Не зумівши перешкодити переправі наших підрозділів, фашисти вирішили будь-що зупинити дальше просування радянських військ і хоч таким чином наверстати прогаяне. Частини противника, що діяли на цій ділянці флоту, при підтримці авіації вдалися до контрнаступу. Завдяки значній перевазі у живій силі і техніці, що склалася перед полком бригади, який вів кровопролитні бої, ворогові вдалося дещо відтіснити гвардійців і знову захопити кілька сіл. Настав надзвичайно критичний момент. Плацдарм, за який було пролито стільки, крові, міг легко опинитися в руках гітлерівців. Командир Віктор Макаровим Жагала розумів, що бійцям зараз, як ніколи, необхідні термінова допомога і підтримка. Та де взяти їх, якщо сусідні полки ледве витримують натиск ворога, що вперто пробивається до місця переправи? Ні, тут треба розраховувати на власні сили. - Товаришу комбриг! почувся голос телефоніста. - Вас викликає генерал-полковник Черняховський. Телефонну розмову з командуючим військами колишньої 60-ої армії Черняховським, що відбулася 2 жовтня 1943 року, Віктор Макарович пам'ятав дослівно. - Жагала, ти в мене зараз найкращий, ти найдорожчий у мене, друже. Віддати ворогові плацдарм не можна ні в якому разі. Дуже дорого ми заплатили за нього. Ми постараємося підтримати тебе вогнем артилерії з лівого берега. Потрібно витримати за всяку ціну. Снарядів не жалій, благословляю тебе. Це було одночасно і наказ і прохання. Слова Черняховського вмить облетіли позиції бригади, дійшли до свідомості кожного воїна. Гвардійці знали, що від їх стійкості, вміння і винахідливості залежить дуже багато, і в момент, коли вирішувалася доля плацдарму, вони показали зразки справжнього героїзму, мужності і відваги. Неймовірним зусиллям волі бійці бригади зупинили ворога на підступах до переправи, змусили його відійти назад і залягти. Цим самим гвардійці забезпечили успішне форсування Дніпра основними силами радянських військ, дали змогу нашим частинам перегрупуватися і підготуватися до дальшого наступу. Згодом із завойованого плацдарму радянські воїни завдали відчутного удару по фашистських загарбниках, які на той час ще займали Київ і деякі інші населені пункти Правобережної України. А вже 6 листопада столиця нашої республіки була звільнена від гітлерівських окупантів. За виняткову мужність і безприкладну хоробрість, виявленні при форсуванні Дніпра і в жорстоких боях за плацдарм у районі населених пунктів Строшибов, Губін, двадцяти чотирьом бійцям бригади Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Цієї високої урядової нагороди удостоївся і наш земляк, відважний комбриг Віктор Макарович Жагала.
Народився Віктор Макарович в 1911 році на невеличкій станції Драбово-Барятинська. З дитинства його супроводжували вогні залізничних світлофорів і постійний перестук важких коліс на стику сталевих рейок. Це не тільки збуджувало дитячу уяву, а й манило допитливого і кмітливого хлопчин в далекі і незвані світи, кликало у вимріяні у снах мандри. Закінчивши семирічну школу, юнак спочатку пішов працювати на Сумсько-Степанівський цукровий завод, а згодом поступив В Сумське артилерійське училище. У 1939 році молодий здібний офіцер був зарахований в Артилерійську академію ім. Ф.Е. Дзержинського, яку, на жаль, не довелося закінчити. Перешкодив віроломний напад гітлерівської Німеччини. З самого початку Великої Вітчизняної війни до останніх її днів Віктор Жагала перебував на фронті. Запеклі бої під Ленінградом, участь в оточенні армії Паулюса, бойові операції на Курсько-Орловській дузі, форсування Дніпра, звільнення від фашистської окупації Конотопа, Бахмача, Житомира, Шепетівки, Тернополя, визвольна місія в країнах Західної Європи, штурм Берліна і взяття Праги - та хіба тільки цими віхами позначена бойова біографія Віктора Жагали! За самовіддане служіння Батьківщині, народу воїн-герой нагороджений дев'ятьма орденами, п'ятнадцятьма медалями, десятками грамот і цінних подарунків. Але найбільшою нагородою для Віктора Макаровича. як і для всіх людей, була перемога, здобута у кривавому двобої з запеклим і ненависним ворогом. Як найбільше свято прийшла вона у його життя. Це задля неї йому довелося подолати довгий ї важкий шлях від Сталінграда до Берліна. 18.02.1987 р. Жагала В.М. помер, похований в м. Брянськ.
Загородський Михайло Пилипович - Герой Радянського Союзу
(18.09.1902 – листопад 1965 р.)народився в селі Яворівка Драбівського району. Буремний 1941 рік М.П. Загородський зустрів у званні майора. Воєнні дороги водили відважного офіцера з одного бою в інший, але основний гарт одержав він на Волзі, в героїчному Сталінграді. Після боїв на Курсько-Орловській дузі М.П. Загородський став командиром стрілецького полку, гнав ворога аж до повного визволення рідної землі. Потім - форсування Дунаю, вогненна траса Яси — Кишинів - Сандомирський плацдарм. Берлінська операція для М. П. Загородського була заключною. В ніч його полк діяв на вирішальних напрямках наступу. Загородський своїм полком прорвав передній край оборони фашистів на північно-східній окраїні м. Берлін і зайняв центр міста. При цьому полком Загородського було знищено 1000 ворожих солдатів, офіцерів, взято в полон 890 чол. Знищено 97 кулеметів, 9 гармат, 17 мінометів і багато іншої техніки. В умовах вуличних боїв у Берліні офіцер Загородський знаходився в батальйонах першого ешелону. Він організував взаємодію артилерії, танків, керував боєм. Був тяжко поранений. За організаторські здібності і особисту хоробрість полковнику Загородському в 1945 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після одужання від тяжких ран Михайло Пилипович був комендантом одного з районів Берліна. Після перемоги довгий час перебував на військовій службі. По виходу на пенсію проживав у м. Києві. Помер у листопаді 1965 року.
Гнучий Пантелеймон Панасович - Герой Радянського Союзу
(06.-08.1025 – 02.11.1999 р.) народився в селі Степанівка. Велику особисту мужність і героїзм проявив юнак Гнучий в боях проти німецьких загарбників. Весною 1944 року його було нагороджено першою медаллю "За відвагу". А за форсування ріки Дністер і утримання плацдарму на правому березі цієї ріки, йому було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Ось як описується про цей подвиг у виписці з нагородного листа Гнучого П. П.: "Гвардієць Гнучий - учасник 36-ти годинного бою групи лейтенанта Васильєва - Китіна, яка маючи в своєму складі 11 гвардійців, відбила 17 атак гітлерівців і знищила при цьому 250 ворожих солдатів і офіцерів...
В розпал бою боєць Гнучий пробрався до вогневої точки ворога, яка контролювала траншею, і двома гранатами знищив обслугу ворожого станкового кулемета. Причому захопив 6 ящиків патронів, 4 гвинтівки. Другого разу, ведучи спостереження за противником. Гнучий, вирвавшись уперед своїх окопів, опинився перед наступаючим цепом гітлерівців. Молодий боєць Гнучий, не гаючись, прийняв бій. Маючи при собі 2 гвинтівки і 3 автомати, він відкрив пекельний вогонь по ворожій піхоті. Гвардієць Гнучий розсіяв до роти гітлерівців і вивів із строю 14 ворожих солдатів. 17 квітня о 18-ій годині, коли почалася 9-а німецька контратака. Гнучий за наказом командира взводу прикривав наших бійців на фланзі. Будучи пораненим осколком мін в спину і ліктевий суглоб правої руки і, не дивлячись ні на що, зумів повністю відбити натиск гітлерівців. Гнучий вів вогонь до того часу, поки не втратив свідомість і був винесений із поля бою в непритомному стані..."
Після демобілізації капітан Гнучий в 1946 році закінчив 7 класів і вступив до Київського залізничного технікуму. Працював у м. Сарнах на залізничній станції. В 1960 році закінчив, залізничний інститут. Працював начальником залізничної станції м. Світловодськ Кіровоградської області.
Куниця Семен Андрійович – Герой Радянського Союзу
(16.03.1914 р. – 29.08.1941 р.) народився в с. Великий Хутір Драбівського району в селянській сім'ї. 1929 році закінчує семирічку, в цьому ж році хлопця спіткало велике горе - померла мати. Після закінчення семирічки до 1930 р. працює піонервожатим, а з 1934р. - завідувачем піонерським відділом Золотоніського райкому комсомолу. 1937 році закінчив Качинську військово - авіаційну школу і в 1940 році - Севастопольське військове авіаучилище. Комісар ескадрилії, старший політрук Куниця за період з червня по 29 серпня 1941 р. здійснив 107 бойових вильотів. За цей час він збив 6 ворожих літаків. Свій останній виліт відважний льотчик - винищувач здійснив 29 серпня 1941 року у небі над Одесою. Він сам вступив в нерівний бій з чотирма гітлерівськими винищувачами. Одного збив кулеметною чергою, а іншого таранив своїм пошкодженим літаком, з якого вистрибнув з парашутом і приземлився вже мертвим. Посмертно хороброму льотчику присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На честь славного земляка односельці назвали місцеву школу імені С.А. Куниці.
Ластовський Максим Онуфрійович - Герой Радянського Союзу
(20. 05.1905 р. в с. Михайлівка – 1988 р.) В період боїв в столиці Австрії розгорнулася жорстока битва за великий Дунайський міст. Противник електричним методом підготував міст до вибуху. Гв. ст. сержант Ластовський із взводом саперів одержав наказ: розмінувати міст. Під вогнем ворога, ризикуючи зірватися в р. Дунай, Ластовський перерізав центральний електропровід, зняв 76 зарядів. Міст було врятовано, що забезпечило переправу наших військ через р. Дунай і розгром фашистського угрупування. 29 червня 1945 року ст. сержанту Ластовському М.О. присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу. Після війни М. О. Ластовський працював три роки директором Градизького агролісорозсадника. Після повернення в рідне село Михайлівку, односельчани обирають прославленого земляка головою сільської Ради. Помер ветеран війни і праці в 1988 році.
Солопенко Тимофій Іванович - Герой Радянського Союзу
(11.1899 р. – 25.07.1944 р.) Народився в с. Перервинці Драбівського району в селянській сім'ї. Воювати Тимофію Івановичу довелося у складі 64-ї стрілецької дивізії на 2-му Білоруському фронті. Коли полк, у якому служив наш земляк, підійшов до Німану, йому наказали сходу форсувати ріку, захопити плацдарм і забезпечити переправу головних сил наших військ. В ніч на 14 липня 1944 року відважна сімка бійців, серед яких був і українець Солопенко, використовуючи підручні засоби, розпочав форсування Німану. Діставшись берега, вони вчепилися в клапоть вогненої землі, десь 50 метрів по фронту і стільки ж у глибину. Дванадцять атак здійснили 300 фашистів, щоб знищити сміливу сімку наших бійців. Воїни-герої виконали наказ і забезпечили успішну переправу наших військ. Подвиг сімки відважних було відзначено званням Героя Радянського Союзу. 25 липня 1944 р. Т. І. Солопенко загинув смертю хоробрих на польській землі.
Удод Іван Михайлович - Герой Радянського Союзу
(1920 р. – березень 1944 р.) народився в с. Мехедівка Драбівського району в багатодітній сім'ї. Щоб визволити м. Миколаїв, наше командування вирішило висадити в тилу ворога морський десант. До загону, який очолив ст. лейтенант Костянтин Ольшанський, увійшли 67 відважних, обстріляних воїнів. Серед них був і заступник командира відділення роти ПТР Іван Удод з села Мехедівки. Темної ночі при сильному вітрі і штормі загін десантників висадився у визначеному місці. Тут і зайняли оборону. Закріпилися в 4-х поверховому будинку. Навколо будинку укріплено лінію оборони, вирито окопи. Ось звідси герої і вдарили по фашистах.. Ворог не чекав такого сміливого і сильного удару моряків. Спочатку ворог розгубився, а потім зібрав сили на боротьбу з десантниками. Фашисти підтягнули артилерію, міномети, вогнемети, велику кількість живої сили, наступали трьома кільцями. Та не злякалися мужні воїни переважаючих сил фашистів. Герої-десантники відбили 18 атак, ворог втратив до 800 гітлерівців і значну кількість техніки. По будинку били міномети, прямою наводкою артилерія. Будинок загорівся. Зруйновано 4-й поверх, потім 3-й, 2-й 1-й, а загін моряків продовжував боротьбу з підвалу і розвалин. Німці не могли зламати бойового духу радянських воїнів. В цьому бою проявив величезний героїзм, мужність і відвагу наш земляк, славний син України - Удод Іван Михайлович. Отруєний газами, тяжко поранений бився з ворогом до останнього подиху. 28 березня, коли вже прибули війська Червоної армії і визволили м. Миколаїв, Іван Михайлович о 7 годині ранку помер.
Кальонов Петро Миколайович – кавалер орденів солдатської Слави трьох ступенів
(28.12.1920 – 27.06.1996 р.) с. Кононівка Народився П.М. Кальонов 28 грудня 1920 року в с. Купчино Вологодської області (Росія). Серед відзнак за хоробрість і мужність у минулій війні особливе місце займає орден Слави, встановлений Президією Верховної Ради СРСР 8 листопада 1943 року. Він воістину став найдорожчою солдатською нагородою. Так, саме солдатською, бо цим орденом відзначалися ратні подвиги лише солдат і сержантів Радянської Армії (в авіації - молодших лейтенантів). Щоб здобути цю нагороду, воїн мав виявити особисту мужність. Небувало високим був у роки минулої війни героїзм наших бійців, 868 тисяч воїнів удостоєні ордена Слави ІІІ ступеня. 48 тисяч з них нагороджені - Славою ІІ ступеня. 2200 найсміливіших, найхоробріших - кавалери ордена усіх трьох ступенів. Одним із них був Петро Миколайович Кальонов. 3 1940 по 1946 рік перебував на дійсній військовій службі. На його долю випали найтяжчі роки Великої Вітчизняної війни: довелось під натиском переважаючого знахабнілого ворога пережити весь тягар відступу радянських військ, у ході запеклих боїв підвищувати бойову майстерність, гнати фашистів з рідної землі. Був тричі поранений. Першим орденом - орденом Слави III ступеня старший сержант Кальонов був нагороджений в 1944 році за штурм Карпатського перевалу. Петро Миколайович командував тоді взводом. Бійці його підрозділу навальною атакою взяли висоту 1116 і захищали її десять діб. Десять діб у пеклі вогню! Фашистські головорізи обрушили на відважних радянських воїнів смертельний вогонь - артилерії, авіації, танків і піхоти. Але взвод старшого сержанта П. М. Кальонова вистояв. Орденами Слави II і І ступенів П. М. Кальонов відзначений за хоробрість і героїзм, проявлений в боях на територіях Угорщини і Чехословаччини. Демобілізувавшись, Петро Миколайович Кальонов одружився на українці і згодом з дружиною Ніною Власівною переїхав жити на Україну. Так син Росії став сином України. Трудився на Кононівському хлібоприймальному підприємстві, за успіхи в праці нагороджений двома медалями. Шкода, що Петро Миколайович не дожив до наших днів. Земля без таких людей стає біднішою.
Лисак Володимир Мусійович – кавалер орденів Слави 3-х ступенів
Народився 16 серпня 1925року в с. Дуніновка Драбівського району. Хлопцеві ще не виповнилося і десяти років, як померла його мати, а незабаром і батько. Тяжкі дитячі роки випали на долю Володі Лисака... В роки війни він пройшов фронтовими шляхами від Бобруйська до Кенігсберга, був автоматником, кулеметником, зв'язковим, снайпером, командиром відділення розвідки. Одержав три поранення і заслужив три ордени Слави, здійснив чимало бойових подвигів і повернувся додому інвалідом війни ІІ групи. Орденом Слави IIІ ступеня його було удостоєно 1 вересня 1944 року за подвиг, який здійснив при форсуванні річки Західний Буг у Польщі. Будучи легко пораненим, боєць Лисак переплавив на плоту боєприпаси і зброю під ураганним вогнем ворога, а потім разом з форсуючими ріку нашими воїнами відбивав контрнаступ фашистів на захопленому плацдармі. Як досвідченого бійця його перевели в розвідку. І там Лисак теж опинився, як кажуть, на самому вістрі. Він мав хорошу фізичну підготовку, був витривалим, метикуватим, розважливим, брав участь в найнебезпечніших рейдах у ворожий тил "за язиками", його завжди включали в групу захвату. Орденом Слави ІІ ступеня В. М. Лисака було нагороджено 1 листопада 1944 року за участь в ризикованій операції.
|
