Науково-освітній туристично-пізнавальний маршрут
Дорошенко О.А. – Великий Хутір Народився 5 квітня 1924 року в с. Львівка Золотоніського району Черкаської області в сім'ї колгоспників. Батько - Андрій Карпович (помер в 1941р.) - колгоспник. Мати - Ганна Кирилівна (померла в1984 році ) - колгоспниця. Дружина - Валентина Олександрівна (1928) - вчитель - філолог, зараз на пенсії, сини: Олександр (1950) -лісник, Валерій (1952) - вчитель малювання, дочка Наталія (1954) - медсестра. Закінчивши неповну середню школу (7 класів) у с. Скориківка, повну середню освіту здобуває у середній школі с. Великий Хутір Драбівського району. Мріє стати художником. Під час війни був в окупації, потім потрапив до Німеччини, звідки був звільнений американськими військами. Після війни служив у армії в м. Копейськ під Челябінськом. Демобілізувавшись, продовжує здобувати освіту. 1949 р. - випускник Черкаського учительського інституту їде за направленням вчителювати у с. Підгайчики Львівської області. Вчителюючи там, закінчує Дрогобицький педагогічний інститут. Довгий час вчителює на Львівщині, потім переїздить до с. Великий Хутір Драбівського району. 1968-1987 рр. - директор Великохутірської середньої школи. Йому присвоєно звання "Відмінник народної освіти республіки." Дорошенко О.А. - ініціатор розробки і впровадження в практику вивчення тем з української мови за допомогою навчальних моделей. Він - автор багатьох статей по методиці викладання, які друкувалися в журналах та виходили окремими збірниками. Автор повчального "Щоденника сільського вчителя". Він співпрацював з Міністерством освіти, науково - дослідним інститутом педагогіки, читав лекції в обласному інституті вдосконалення вчителів. Дорошенко О.А. був не тільки талановитим учителем, а й художником, картини якого прикрашають школу і музей, поетом і лауреатом літературної премії українського поета М.Масла (1987р.), кореспондентом багатьох газет, співпрацював з архівом Міністерства оборони, займаючись питанням реабілітації своїх земляків. У школі, де був директором Дорошенко О.А., діє літературне товариство "Слово", про яке знає вся педагогічна і літературна Україна. 1987р. - пішов на заслужений відпочинок, створив краєзнавчий музей, який в 1991 році отримав звання народного . Помер 25 вересня 1996 року, залишивши по собі добру пам'ять. Нелегкий життєвий шлях цієї людини. Випали на його долю і голод, і війна, і інші випробування. Та ніякі незгоди не могли зламати великої волі до життя, не могли згасити бажання творити добро. Олександр Андрійович - всебічно обдарована людина. Він і художник, і поет, і різьбяр, і мислитель. Та найбільше сил і здоров'я віддав О.А.Дорошенко педагогічній ниві. Він не тільки успішно навчав дітей, а був увесь час наставником і вчителем багатьох педагогів. Численні статті, методичні розробки, опубліковані в періодичних виданнях і спеціальних випусках, допомагали і допомагають багатьом вчителям на Україні набувати досвіду в роботі по навчанню і вихованню дітей. Діяльність Олександра Андрійовича в галузі краєзнавства і народознавства є неперевершеною. Створені з його допомогою музеї, побудовані школи працюють на майбутнє України, на нашу історію.
Левицький Орест – Історик, третій президент Української Академії Наук (після В. І. Вернадського та М. П. Василенка), автор близько 200 наукових праць, володів 9 мовами. У травні 1922 року перебував у Драбові у справах. Помер О. І. Левицький 9 травня 1922 року на Драбівській дослідній станції. Поховали академіка у с. Митлашівці біля церкви. Могила вченого збереглася й нині. Грудень 2008 р. - 160 р. від дня народження. У творчому доробку О. Левицького понад 200 праць з історії України. Написані на архівних документальних джерелах, частина яких втрачена назавжди, праці О.Левицького й донині зберігають свою наукову та довідниково-інформаційну цінність. Але він ніколи не був суто кабінетним вченим, бо все життя перебував у вирі суспільно-політичних подій культурної, наукової, освітньої діяльності, старався довести до свідомості найширших мас правду про важку і героїчну історію українського народу. З студентських років навчання у Київському університеті святого Володимира прилучився до українського національного руху, основною організаційною формою якого тоді були напівлегальні «громади» — осередки національно свідомої інтелігенції, що виникли у найбільших містах України. Середовище «громади» вирішально позначилося на формуванні національно-патріотичних поглядів О. Левицького. Знайомство у цей же період з композитором Миколою Лисенком та його друзями ввело О.Левицького в самодіяльний напівпрофесійний український музично-мистецький світ. М.Лисенко разом з М.Старицьким підготував у 1873 р. виставу своєї опери «Різдвяна ніч». До виконання ролей згаданої опери залучилась талановита молодь. Про акторську гру О.Левицького писала Ольга Драгоманова-Косач (мати Лесі Українки). Сам О.Левицький розглядав свою участь у народженні сценічного життя однієї з перших українських національних опер як важливу патріотичну справу. Заманіфестувавши себе українським спеціялістом, «українофілом», гарячим учнем Антоновича, О.Левицький відразу потрапив на проскрипційний реєстр і на все життя залишивсь учителем середньої школи, латинської та російської мов. Щоправда, невдовзі вдалося влаштуватися і на посаду секретаря-діловода Київської археографічної комісії, що не дуже-то поліпшувало матеріальне становище, але ж натомість відкривало ширший доступ до першоджерельних матеріалів архівосховищ, і отже, до улюбленої науково-дослідницької роботи. Поліція не полишала без уваги взятого під постійний таємний нагляд вчителя-архівіста і навіть не посоромилася, хоч і тимчасово, але брутально, вигнати його у числі й інших, взятих під жандармський контроль, потенційних ворогів Російської імперії за межі Києва, коли влітку 1885 р. у місто прибув з візитом цар Олександр III. Звичайно, від урівноваженого інтелігента власті не сподівалися терористичного акту. Справжня мета тої розгнузданої акції принизити й залякати О.Левицького, змусити назавжди відмовитись від будь-якої участи в українському національному русі. Та підступна витівка царських властей не досягла мети. О.Левицький залишився при своїх патріотичних переконаннях і за всякої нагоди з належною обережністю, але цілком цілеспрямовано висловлював їх через пресу у публікаціях своїх творів. Тим самим прилучався до популяризації української національної ідеї друкованим словом. Зокрема, коли серед імперських шовіністів знайшлися такі вкрай затяті, які з приводу відкриття 1888 р. у Києві пам'ятника Богданові Хмельницькому почали галасувати, що це є приниження Великої Росії. О.Левицький зумів публічно прокоментувати це обвинувачення, що мало під собою реальне історичне підґрунтя. Незважаючи на жорстоке переслідування українського друкованого слова та культури, всупереч циркулярам міністра освіти, які забороняли вчителям гімназії друкувати статті «без ведома начальства», Левицький і в цих умовах продовжував свою плідну дослідницьку діяльність на ниві української культури, поряд з багатьма наддніпрянцями надсилав свої праці, написані рідною мовою, до галицьких періодичних видань з проханням не розкривати його прізвища, друкувати рукописи під псевдонімами. 1903 р. О.Левицький як заступник голови Товариства Нестора-Літописця склав привітання і прочитав його на святі з нагоди відкриття пам'ятника І.Котляревському у Полтаві. Це було не тільки свято української культури, а й важлива суспільно-політична акція діячів українського національного руху. Громадське значення цієї заяви мало особливий сенс, бо незадовго до неї в Києві відбувся XI Археологічний з'їзд, на якому гостра полеміка виникла з приводу вживання української мови. Тоді ж у пресі з'явилися ворожі до української мови статті Т.Флоринського, а на її оборону — статті В.Антоновича, В.Науменка, К.Михальчука, Ф.Корша. На захист прав української мови О.Левицький виступав і на засіданнях Товариства Нестора-Літописця. Весною 1906 р. царський уряд, наляканий революційним рухом, під тиском наукової громадськості змушений був скасувати циркуляр Міністерства внутрішніх справ 1863 року і горезвісний указ 1876 року про заборону українського друкованого слова. Ці директивні розпорядження найвищої імперської влади затримували розвиток наукового українознавства. Широкою дослідницькою роботою в усіх його галузях зайнялося організоване 1907 р. «Українське наукове товариство» в Києві. О.Левицький — активний співробітник товариства, і це негайно фіксується київським губернським жандармським управлінням. Періодичне видання Товариства — журнал «Україна», до складу редакції якого входив О.Левицький, було зустрінуте відвертим цькуванням з боку російських великодержавних шовіністів. О.Левицький змушений був припинити свою лекторську діяльність на педагогічних курсах для народних вчителів у Києві, Полтаві, Харкові, коли редакційні газети «Киевлянин», «Черниговское слово» і «Московские ведомости» організували брудну кампанію на своїх шпальтах, обвинувачуючи вченого-патріота у «мазепинской пропаганде». Національно-визвольні змагання в Україні 1917-1920 р.р. відкрили «друге дихання» у науковій і громадській діяльності О.Левицького. Вже у червні 1918 р. його уведено до складу очоленої О.Шульгіним політичної комісії при Народному міністерстві закордонних справ, яка готувала проект мирного договору між Українською державою і Радянською Росією. Разом з іншими вченими О.Левицький організував Всенародну бібліотеку України (нині - Національна бібліотека України ім. В.Вернадського НАН України), подарував їй свою цінну книгозбірню, розгорнув діяльність щодо збереження пам'яток старожитностей, мистецтва, книжкових фондів бібліотек Києва і України. За пропозицією вченого був створений Комітет для охорони пам'яток історії та мистецтва. У січні 1919 р. була створена Велика рада міністра освіти з професорів вищих шкіл і видатних громадських діячів. До цієї Ради разом з Д.Багалієм, А.Кримським, Є.Тимченком та іншими вченими був запрошений також О.Левицький. Вони були піонерами розбудови довгоочікуваної ними і всім українським народом національної освіти. Коли в період гетьманської Української держави розпочалася робота над заснуванням Української академії наук, до цієї справи було залучено О.Левицького. Він разом з В.Вернадським, А.Кримським, Д.Багалієм став одним з її засновників. Перше спільне засідання Української академії наук відбулося в будинку «Українського наукового товариства в Києві» під головуванням новообраного академіка 0.Левицького, а секретарем був А.Кримський. На першому ж засіданні УАН О.Левицький був обраний головою Комісії по кафедрі українського звичаєвого права, що входила до складу Відділу соціальних наук, який він також очолював. Велику дослідну і популяризаторську діяльність розгорнуло під його керівництвом і новоутворене «Товариство правників». Крім того, О.Левицький брав активну участь у роботі Археографічної комісії при першому історично-філологічному відділі. Крім наукової роботи, О.Левицький багато сил і енергії віддавав організаційній роботі налагодження діяльності академічних установ. Восени 1919 р. В.Вернадський виїхав у справах Академії наук. Перебуваючи за межами України, В.Вернадський надіслав до Києва офіційну заяву з проханням звільнити його з поста президента УАН. Зважаючи на довгу відсутність В.Вернадського, одноголосно обрано найстаршого літами акад. О.Левицького, щоб він був заступником голови-президента Української академії наук аж до того часу, доки відбудуться вибори нового голови-президента. Роки, в які припало О Левицькому керувати важким і складним процесом становлення і перших кроків діяльності УАН, були в її історії, а також у житті її фундаторів періодом бурхливої організаторської роботи щодо згуртування наукових кадрів, закладення нових дослідницьких установ, вироблення головних напрямів досліджень. Незважаючи на те, що і за радянської влади до самої смерті у 1922 р. О.Левицький так і залишався одним із провідних керівників УАН, за свої щирі національні переконання він постійно перебував під підозрою радянської влади. Утвердження радянської влади в Києві 1919 р. з її тоді суціль огульно реквізиційною політикою щодо «буржуазних елементів» населення створило навіть реальну загрозу примусового виселення з квартири чи «ущільнення» у ній родини Левицьких. Ніякі вчені заслуги не могли бути гарантією врятування від можливого свавілля «червоних чиновників». У справу втрутився син О.Левицького — Костянтин, військовий лікар, який після перебування у 1914-1918 роках на службі російської армії згодом був мобілізований до Червоної армії. Так чи інакше гроза над київською квартирою Левицьких минула. Та не залишили нові власті у спокої її господаря-академіка Української академії наук, напевно пам'ятаючи, що все ж вона народжена в умова з ініціативи антирадянського режиму Українського державного гетьманату Павла Скоропадського. Для О.Левицького кульмінацією провокаційних заходів радянських властей став арешт його дружини 10 липня 1920 р. Наступного дня вони нагрянули у помешкання О.Левицького і вчинили там брутальний трус з вилученням багатьох друкованих українознавчих видань з особистої бібліотеки вченого, які він оформив як дарунок Українській академії наук, а також рукописів його власних наукових праць. Неодмінний секретар УАН академік А.Кримський відправив до губернської ЧК три листи (14, 19 і 24 липня 1920 р.), в яких просив звільнити з-під арешту Параску Левицьку і повернути її чоловікові забрані у нього книжки і рукописи у 14 зошитах підготовленої автором наукової монографії. Зрештою після десятиденного ув'язнення дружину академіка все ж звільнили, але книжки й рукописи так і не повернули йому. Не дуже жалувала тоталітарно-комуністичні можновладці й саму пам'ять про академіка О.Левицького. За роки радянської влади загубилися навіть зовнішні ознаки місця його поховання, стала безіменною його могила у селі Митлашівка Драбівського району Черкаської області.
Прошкуратова Т.С. – в 2001 році найвище звання – Герой України – отримала першою серед жінок України Тамара Сергіївна Прошкуратова. Т.С. Прошкуратова – наймолодша серед Героїв України. Їй тільки 45 років, а вона вже народний депутат, Заслужений учитель України, Герой України, авторка інтегрованого посібника з граматики, народознавства, природознавства "Стежина. Рідне слово". 22 роки вчителькою початкових класів Драбівської загальноосвітньої школи імені С. Васильченка: наймолодші школярі, шестирічки. Кожен навчальний рік для неї - це Рік дитини... Двадцять два роки тому у селищі Драбів, що на Черкащині, з'явилася молода вчителька Тамара Сергіївна. Це був початковий, "нульовий цикл" будівництва особливого її світу, прекрасного світу педагогічних знань, набутих кожною вчительською працею, в якій її щоденні уроки ставали для неї особисто одним великим, нескінченним, без перерв і канікул, уроком професійної майстерності. Ще в свої молоді роки вона зрозуміла: душа вчителя зобов'язана трудиться цілодобово. Не можна існувати в двох реальностях — теоретичній і практичній ізольовано, тільки двоєдиність їх дає наслідки. А поєднати їх може лише висока духовна напруга. Необхідно було примусити себе відмовитись від штампу, піти далі. Але піти таким шляхом, щоб переконати і повести за собою колег, батьків, дітей. Для Тамари Сергіївни школа стала її безпосереднім життям, якому вона віддає все найсуттєвіше, все неминуче, що знаходить за стінами школи. Прошкуратова своїми силами, здібностями, талантом, оформляє свій клас, шкільний вестибюль, розмальовує чудове панно, впроваджує власний розбірний "Буквар"… Адже кому не відомі надзвичайна дитяча спостережливість, цікавість, допитливість, скільки разів малюки завдають клопоту старшим своїми нескінченними "чому?", "для чого?", "навіщо?'' То зароджується і з неповторною силою виявляється пізнавальний інтерес - потреба все знати, зрозуміти, пояснити. Задовольняючи дитячу допитливість розумними, доступними для її розуміння відповідями, підтримуючи її цікавість, Тамара Сергіївна сприяє розвитку мислення й уяви дитини, стійких пізнавальних інтересів. Вона в свою роботу старається вносити менше офіційності. Готує уроки і психологічно, і фізично. Зокрема, вперше в Україні педагог-новатор впровадила у своєму першому класі власний розбірний "Буквар". Їй так хотілося зробити знайомство з буквариком - справжнім святом для дітей, розтягти це свято на довше, - розповідає директор Драбівської загальноосвітньої школи С. Васильченка О. Г. Кравченко. - Тому вчителька виготовила для кожного свого першокласника розбірний буквар. Для кожної літери готувалася окрема сторінка. Вивчає, скажімо, сьогодні клас літеру "М", вчителька роздає кожному учню відповідну сторінку, раніше ніколи не бачену. А там цікавий добір матеріалу, авторські ілюстрації, ребуси, загадки, місцеві оповідки, спостереження, народні прикмети, творчі завдання. Інтелектуальна завантаженість дітей у цьому разі набагато більша. І те, що дитина вперше на уроці отримувала незнайому сторінку, давало надзвичайний ефект першовідкриття. Ось так крупинка по крупинці нагромаджувала Тамара Сергіївна безцінний матеріал, який склав основу "Стежинки". Розроблений Т.С. Прошкуратовою інтегрований посібник із граматики, народознавства, природознавства "Стежинка. Рідне слово" визнано в 1988 році одним із найкращих серед поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України міжнародним фондом "Відродження". Підручник надрукований, він отримав путівку в життя. 22 роки в одній школі... Початкові класи, наймолодші школярі, шестирічки... Тамарі Сергіївні часом здається, що всі кого вона вчила, - то її рідні діти. Усіх вона знає батьків, усі знають її, у класі, в школі і в кожному домі вона – "своя людина". Від неї немає секретів, з нею радяться як з членом сім'ї, і з радістю, і з бідою поспішають до неї. Кожен навчальний рік для неї - це Рік Дитини. Щоразу, випускаючи своїх третьокласників, вчителька із сльозами на очах говорить, що це був особливий набір учні і, що нових першокласників вона не зможе так любити, як цих, - продовжує розповідь директор школи О.Г. Кравченко. Але приходять до неї 1 вересня красиві, нарядні хлопчики, дівчатка і все починається спочатку. Саме любов до дітей, до школи, до обраної професії вчителя приносить їй успіх. Це своєрідний "феномен Прошкуратовою", що йде від її таланту, неповторності, досвіду, працелюбства, енергійності, невтомності, організаторського хисту, педагогічної майстерності. Хтось з великих сказав, що-покликання - не справа, а ставлення до неї. Педагог-новатор Т.С.Прошкуратова невгамовна: впроваджує інтегровані уроки, навчає шестирічок, читає лекції в педагогічних закладах, працює над кандидатською дисертацією. І все ж не це головне. Краща в Україні вчителька, Герой України працює в провінційному селищі та ще й по суті в сільській школі і головне не на словах, а на ділі перетворює в життя девіз видатного педагога В.О.Сухомлинського: "навчати дітей у початковій школі - передусім учити їх бачити, вчити відкривати світ" та "щоб стати справжнім вчителем, треба віддати дітям своє серце".
Масло Іван Павлович – кандидат технічних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Народився 5 листопада 1937 року в селі Погреби Драбівського району, що на Черкащині. В 1945-1952 роках навчався у Погребській семирічній школі, а десятирічку закінчив у Свічківській середній школі. З дитячих і юнацьких років його називали легендарним словом "Ломоносов", бо навчався тільки "на відмінно". В 1960 році закінчив факультет механізації сільського господарства Української сільськогосподарської академії. З 1960 р. по 1965 р. працював на посадах інженера-контролера, завідувача майстерні, головного інженера в Маньківській райсільгосптехніці та керуючого Кононівським відділенням сільгосптехніки в рідному Драбівському районі. В 1965-1968 рр. навчався в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту механізації та електрифікації сільського господарства, після неї успішно захистив дисертацію кандидата технічних наук. Про життя і діяльність Масла Івана Павловича – кандидата технічних наук ось що розповідає І. М. Годунов - завідувач відділу науково-інформаційного забезпечення Національного наукового центру інституту механізації та електрифікації сільського господарства: - В 1973 році І.П. Масла призначено заступником директора інституту з наукової роботи. На цій посаді він забезпечив підвищення наукового рівня досліджень. З 1979 року І.П. Масло працює директором УНДІМЕСГ. На цій посаді він проявив себе як вмілий керівник наукового колективу. Він проводить велику роботу по підготовці, підбору та розстановці кадрів, зміцненню матеріально-технічної бази інституту, зосередженню сил та засобів на вирішенні найважливіших завдань механізації, електрифікації та автоматизації сільськогосподарського виробництва. Під його керівництвом інститут щорічно одержував від 40 до 50 охоронних документів на винаходи, а редакційна колегія щороку готувала по два випуски міжвідомчого наукового збірника "Механізація та електрифікація сільським господарства", який надходив до усіх технічних бібліотек України. І.П. Масло спрямовує діяльність інституту на зміцнення зв'язків із виробництвом. За результатами закінчених науково-дослідних робіт інститут щорічно передавав для впровадження у виробництво близько 40 пропозицій. І.П. Масло був одним із ініціаторів та виконавців розробки "Національної програми виробництва технологічних комплексів і устаткування для сільського господарства, харчової та переробної промисловості", відповідно до якої вирішені питання з конструювання та освоєння машинобудівниками України грунтообробних знарядь, більш досконалої техніки для внесення добрив, посіву та захисту рослин, збирання та післязбиральної обробки зерна. Він багато доклав зусиль до створення вітчизняного зернозбирального комбайна "Славутич". За його безпосередньою участю розроблено "Державну програму енергозбереження в сільському господарстві України". І.П. Масло - висококваліфікований спеціаліст у галузі механізації сільськогосподарського виробництва. В 1990 році його обрано членом-кореспондентом Української академії аграрних наук, а в 1997 році - дійсним членом Академії інженерних наук та присвоєно вчене звання професора. Він автор і співавтор близько 200 наукових праць, десяти монографій та книжок, має більше півсотні винаходів, постійно працює в редакційних колегіях багатьох провідних журналів аграрної тематики України та Росії, плідно поєднує наукову роботу з підготовкою аспірантів. Він є членом науково-технічної ради по забезпеченню АПК технікою, головою ради наукового центру "Механізація". І.П. Масло очолював інститут майже 22 роки. Завдяки його мудрому, професійному керівництву та враховуючи загальнодержавне значення комплексних наукових досліджень по створенню сучасних механізованих технологій виробництва сільськогосподарської продукції, нових конкурентноспроможних машин та успішне освоєння їх у сільському господарстві Президент України Л. Д. Кучма Указом від 12 квітня 2000 року за № 585 надав нашому інституту статус Національного наукового центру "Інститут механізації та електрифікації сільського господарства". Особисті заслуги професора І. II. Масла також належним чином відзначені Указом Президента України Л. Д. Кучми, в 2000 році присуджена Державна премія в галузі науки і техніки, йому присвоєно почесне звання "Заслужений працівник сільського господарства України". І.П. Масло брав участь у багатьох наукових конференціях міжнародних симпозіумах, які проходили в США, Німеччині, Польщі, Чехії, Угорщині та інших країнах. І всюди він гідно представляв українську аграрну науку. Завдяки його особистим контактам Національний науковий центр "Інститут механізації та електрифікації сільського господарства" нині добре відомий фахівцям споріднених науково-дослідних закладів як країн СНД, так і Європи. З серпня 2000 року Масло І. П. працює головним науковим співробітником Національного наукового центру "Інститут механізації та електрифікації сільського господарства", керівник наукової технічної програми "Технології та комплекси машин для вирощування і первинної переробки продукції рослинництва". Наш земляк, вчений, професор Масло Іван Павло є гордістю села Погреби і Драбівщини. Масло Іван Павлович - кандидат технічних наук (1973 р.), професор (1997 р.), член-кореспондент Української академії аграрних наук (1990 р.), дійсний член Академії інженерних наук (1997 р.), заслужений працівник сільського господарства (1997 р.), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2000 р.).
Дзеверін Ігор Олександрович – академік – народився 05.11.1929 року в селищі Драбів. Закінчив Львівський університет і аспірантуру інституту ім. Т.Г. Шевченка. Професор, доктор філологічних наук, академік Академії Наук України. Працював директором інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, головним редактором журналу "Радянське літературознавство". Дзеверін І.О. – лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, "Знак Пошани".
Деркач Борис Андрійович – вчений, доктор філологічних наук. Народився 7 жовтня 1929 року у с. Нехайки Драбівського району Черкаської області. У повоєнний час навчався на філологічному факультеті Київського державного університету, який закінчив у 1952 році. Ще у студентські роки виникла у Бориса Андрійовича любов до дослідницької роботи. З 1955 року працює в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка Академії наук України. З 1975 року Борис Андрійович - доктор філологічних наук. В основному досліджує становище української і російської дожовтневої літератур, україно-російські літературні зв'язки. Борис Андрійович - автор монографій «С. Васильченко»( 1957), «Українська перекладна повість ХVIІ-ХVШ ст.» (1961), «І.Крилов» (1969), «Є.Гребінка» (1973), «І.Крилов і розвиток жанру байки в українській дожовтневій літературі» (1974), «Л.Глібов» (1982), «П. Білецький-Носенко» (1988) та інших. Він один з авторів «Історії української літератури» у двох томах, двотомної «Історії українсько-російських літературних зв'язків». У 1988 році Деркач Б.А. за розробку наукових принципів, упорядкування, підготовку текстів, коментарів зібрання творів І. Франка у 50-ти томах удостоєний Державної національної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Доктор філологічних наук Б.А. Деркач плідно працює на ниві літературної теорії і практики. Написав низку пристрасних статей, присвячених як методологічним проблемам літературознавства, так і творчості письменників. Він один із упорядників літературної спадщини Г.Сковороди, Г. Котляревського, П. Білецького-Носенка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, І.Франка, С.Васильченка, упорядник антології "Українські дожовтневі байки"(1966), «Поети-романтики 20-40 рр. XIX ст.» (1968), «Українська байка»(1983, разом з В. Косяченком).
Ємченко Андрій Іванович – вчений. Народився 28 жовтня 1893 року в с. Михайлівка Драбівського району Черкаської області. Закінчив Київський медичний інституту у 1925 році. З 1921 року працював на кафедрі фізіології людини і тварин Київського університету, з 1933 року - завідувач цієї кафедри. 1945 р. - Ємченко А.І виступив як один з організаторів створення Науково-дослідного інституту фізіології тварин Київського університету. Основні наукові роботи присвячені вивченню фізіології серцевої діяльності, травлення, а також вищої нервової діяльності людей і тварин. Андрій Іванович - автор підручника ,.Фізіологія людини і тварин", виданий у 1952 році. З 1957 року Андрій Іванович - член-кореспондент АН УРСР. 18 листопада 1964 року Ємченко А.І. помер.
Розводовський Костянтин Омелянович – вчений, професор Народився в 1931 р. в с. Степанівка Драбівського району Черкаської області. В 1920 р. пішов до 1-го класу Степанівської школи, по закінченні якої вступив до інституту. 1935 р. - закінчив Полтавський педагогічний інститут ім. Короленка. 1935 р. - вступає до аспірантури економічного факультету Київського університету ім. Шевченка за спеціальністю викладача політичної економії. 1935-1941рр. - працює викладачем історії старших класів зразкової 4-ої школи м. Прилуки Полтавської області поєднуючи роботу і навчання. 1941-1946 рр. - участь у Великій Вітчизняній війні. Був комісаром винищувального батальйону, командиром взводу, командиром роти, помічником керівника штабу окремого Проскурівського полку. У 1952-1960 рр. працював у Київському університеті фізичної культури на кафедрі марксизму-ленінізму. 1960-1962рр. - навчання у Вищій партійній школі при ЦК КПУ. Був доцентом кафедри політекономії. 1962-1977рр. - завідувач кафедри політекономії Української сільськогосподарської академії. 1977-1983рр. - професор кафедри політекономії Київського державного університету ім. Шевченка. З 1992р. - пенсіонер, займається науковою педагогічної діяльністю. Проживає у м. Київ.
Шелудько Іван Михайлович - вчений Народився в 1900 році в селі Павлівщина Драбівського району Черкаської області. У 1921-1922 рр. він був завідувачем Драбівської семирічної трудової школи. З 1922 по 1925 рік навчався у Київському політехнічному інституті. Після закінчення інституту захистив дисертацію, одержав вчений ступінь кандидата технічних наук і проводив науково-педагогічну роботу ( був завідувачем кафедри теплотехніки і технічних дисциплін у вузах Києва і Харкова). Під час Великої Вітчизняної війни перебував у Радянській армії. Частина, в якій служив Іван Михайлович командиром автомобільного батальйону, звільняла Драбів від фашистських окупантів. Протягом 1945 року І.М.Шелудько проводив науково-дослідницьку та педагогічну діяльність. Він опублікував 42 наукові праці, серед яких 14 підручників та посібників для технічних вузів, працював над газифікацією місцевих видів палива. Працював також над питанням переводу палива на генераторний газ (з торфу, бурого вугілля, використання природного газу в побуті, печах). Керував вісьмома кандидатськими дисертаціями. Він - автор кінофільму "Парові турбіни". У співавторстві з академіком І.Т.Швецем склав підручник для вищих навчальних закладів "Загальна технологія". Цей підручник був перекладений на англійську та французьку мови і користується великою популярністю у В'єтнамі, Японії, інших кранах Азії. З 1925 по 1962 рік керував складанням 10 томів російсько-українських і українсько-російських термінологічних словників з електротехніки, механіки, теплотехніки, інших галузей науки. Видані вони Академією наук УРСР.
Назаренко Василь Романович – вчений, літератор Народився 4 вересня 1929 р. в с. Бойківщина Драбівського району Черкаської області в селянській родині. Освіта. Харківський політехнічний інститут. Дитиною пережив голод (1933), потім війну, голодні повоєнні роки, але хлопець мав великий потяг до навчання. Тому, закінчивши навчання у школі, він у 1949р. вступає до Харківського політехнічного інституту, який закінчив у 1953 році за спеціальністю інженера-механіка ливарного виробництва, і був направлений на Смілянський машинобудівний завод Черкаської області. Але, прагнучи до нових методів роботи з металом на даному підприємстві не були впроваджені, Василь Романович добився переведення на Харківський турбінний завод. На цьому заводі він пройшов шлях від старшого інженера до заступника головного металурга, працював як інженер-дослідник, розробляв технологію виробництва жаростійкої сталі. 1965 р. - захистив кандидатську дисертацію і вперше провів виплавку булатної сталі. У 1965 році Василь Назаренко як представник СРСР бере участь у роботі 32-го Міжнародного конгресу ливарників, що проходив у Польщі. 1966 р. - переїхав до Києва. Працював завідувачем одного з відділів НДІ, головним металургом Київського виробничого об'єднання ім. Артема. Продовжує свою роботу над розсекречуванням способу виготовлення булатної сталі в Інституті проблем матеріалознавства НАН України в Києві. 1984 р. - В.Р. Назаренко одержує авторське свідоцтво "Спосіб одержання булатної сталі". 1987 р. - переходить працювати в Інститут металофізики НАН України у відділ професора Н.Л. Ларінова. Тут він провів 15 плавок булатної сталі У 1997 р. отримано патент України №12349А "Булат Назаренка і спосіб його одержання". Булат був впроваджений у виробництво на заводі "Дніпроспецсталь" м. Запоріжжя. За свої досягнення в науці удостоєний ордена „За Заслуги" ІІ ступеня, нагороджений 8 медалями. Помимо наукової діяльності, займається літературною творчістю. П'єса „Чарівниця і жартівник" була відзначена на літературному конкурсі гумору і сатири, який був організований відділом Союзу українок Америки у Фінляндії. У 1999р. вийшла автобіографічна повість „Мій шлях до булату" (товариство „Дніпро"), у 2002р. - повість "Відлуння війни", "Богом прошена", „Булат. Мої переживання". А в 2004 році вийшла його книга "Роздуми про минуле, сьогодення і майбутнє", віддрукована у Драбівському видавничо-поліграфічному підприємстві.
